Судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Олена Білоконь, Юлія Черняк і Павло Пархоменко прочитали лекції для працівників центрів з надання безоплатної правничої допомоги та адвокатів у рамках навчального курсу «Надання безоплатної правничої допомоги у цивільно-правових транскордонних спорах з міжнародного викрадення дітей». Лектори проаналізували застосування в судовій практиці Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (Гаазька конвенція 1980 року).

Олена Білоконь виступила з лекцією на тему «Захист прав дитини та врахування думки дитини при розгляді справи на підставі Гаазької Конвенції 1980 року».

Вона зазначила, що захист прав дитини є ключовим у справах про її повернення  до місця  постійного проживання, оскільки принцип дотримання найкращих інтересів дитини при вирішенні спорів щодо дітей закладено не лише в Конвенції ООН про права дитини, а й у Конвенції 1980 року. Саме таке трактування положень Конвенції застосовано в низці рішень ЄСПЛ (від 26 листопада 2013 року у справі «Х проти Латвії») та в постановах Верховного Суду (постанова ВП ВС від 13 квітня 2021 року  у справі № 2-4237/12, у якій суд зазначив, що неповернення дитини може бути виправдане в разі серйозного ризику завдання їй фізичної або психічної шкоди).

Найкращими інтересами дитини вважається забезпечення її розвитку у стабільному, безпечному та спокійному середовищі, збереження зв’язків із сім’єю (за умови, що вона не є неблагополучною), іноді інтереси дитини можуть переважати інтереси батьків, і саме це має бути пріоритетом у справах щодо її повернення.

Одним із способів з’ясування найкращих інтересів дитини при розгляді справ щодо її повернення в країну постійного проживання є з’ясування думки дитини щодо цього питання. Право дитини, здатної сформулювати власну думку, вільно висловлювати її з усіх питань, що її стосуються, гарантується ст. 12 Конвенції ООН про права дитини та імплементоване в національне законодавство.

Положеннями статей 13, 20 Гаазької конвенції передбачено винятки, за яких може бути відмовлено в поверненні дитини до країни її постійного проживання, зокрема якщо дитина заперечує повернення і досягла віку та рівня зрілості, за якого її думка повинна бути врахована.

У справі № 461/9257/19 (постанова від 3 березня 2021 року) КЦС ВС зазначив, що відмова враховувати заперечення дитини щодо повернення, а також недостатнє обґрунтування такого рішення суперечить  не лише ст. 13 Конвенції, а й ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Також у справі № 953/6251/21 (постанова КЦС ВС від 16 листопада 2022 року) було підкреслено, що всі обставини, зокрема думка дитини, мають оцінюватися в сукупності для досягнення балансу інтересів.

Також суддя звернула увагу на способи з’ясування думки дитини. Зазначила, що відповідно до Керівних принципів Ради Європи (п. 64, https://rm.coe.int/16804c2188) інтерв’ю та інші форми збору інформації від дитини мають здійснювати спеціально підготовлені фахівці в найбільш сприятливих умовах, враховуючи вік, рівень зрілості та можливі труднощі у спілкуванні. У постанові КЦС ВС від 25 вересня 2024 року у справі № 522/10087/23 вказано на можливість  залучення психолога для отримання достовірної інформації щодо думки дитини.  Також допустимим є з’ясування думки дитини через спеціалістів органів опіки і піклування, педагогів або шляхом отримання судом  свідчень  від самої дитини.

В оцінці думки дитини мають значення  її вік і зрілість.  Верховний Суд у судових рішеннях зазначав, що діти віком до п’яти років зазвичай не можуть вважатися такими, чия думка підлягає правовому врахуванню (постанови  КЦС ВС від 31 серпня 2022 року у справі № 683/1084/21 та від 16 листопада 2022 року у справі № 953/6251/21). Водночас суди аналізували думку дітей віком від семи років (постанови КЦС ВС від 25 вересня 2024 року у справі № 522/10087/23; від 20 січня 2021 року у справі № 754/11869/19; від 4 грудня 2019 року у справі № 344/6360/17), беручи до увагу їхню зрілість.  

Підсумовуючи, Олена Білоконь зазначила, що думка дитини є важливим, але не єдиним фактором, який треба брати до уваги під час вирішення питання про її повернення в межах Гаазької конвенції 1980 року. Проте така думка має оцінюватися з урахуванням віку, рівня зрілості, незалежності судження дитини та обставин, у яких вона була висловлена.

Юлія Черняк прочитала лекцію «Тлумачення та практика застосування Гаазької конвенції 1980 року: ключові правові позиції Верховного Суду».

Насамперед суддя розповіла про взаємодію двох найбільш типових способів захисту прав дітей і батьків у разі переміщення дитини за кордон (або утримування за кордоном) одним із батьків поза волею іншого: пред’явлення позову про повернення дитини в порядку Гаазької конвенції 1980 року та пред’явлення позову про визначення місця проживання дитини, який охоплюється предметною сферою Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року. На прикладі постанов ВС у справах № 545/2247/18, № 367/1853/23, № 757/54659/21-ц суддя сфокусувала увагу на таких питаннях: а) чи може український суд розглядати справу про визначення місця проживання дитини, якщо є невиконане рішення суду про повернення дитини з України до держави звичайного місця проживання дитини в порядку Гаазької конвенції 1980 року; б) як має діяти суд, якщо на розгляді судів одночасно перебувають позови про визначення місця проживання дитини та про повернення дитини в порядку цієї Конвенції; в) чи є правомірним об’єднання позовів про визначення місця проживання дітей з матір’ю та про повернення дітей в одне провадження.

Під час виступу спікерка наголосила на можливості вжиття заходів забезпечення позову у спорах щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх звичайного проживання (постанова Об’єднаної палати КЦС ВС від 14 лютого 2022 року у справі № 754/7569/21), та особливих способах забезпечення позову в цій категорії справ під час дії на території України воєнного стану.

Також доповідачка розкрила питання про обставини, які враховує суд України при вирішенні позову про повернення дитини до України, зважаючи на воєнний стан України. Вона наголосила, що під час воєнного стану в Україні до предмета доказування додаються питання безпекової ситуації та обмежень, які пов’язані з проведенням бойових дій та їх наслідками. У зв’язку з цим особливої актуальності набули положення п. «b» ч. 1 ст. 13 Конвенції 1980 року: «судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов’язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку». Істотною допомогою у правильному застосуванні цієї норми Конвенції є Керівництво з належної практики Конвенції 1980 року про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (гл. IV, п. «b» ч. 1 ст. 13), прийняте Гаазькою конференцією з міжнародного приватного права у 2000 році та перекладене ВС у 2022 році (https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/rizne/Konven_25_10_1980_vykr_ditei_1.pdf).  

Особливу увагу Юлія Черняк приділила питанню практики ЄСПЛ у постановах ВС у цій категорії справ, зазначивши, що відповідно до  рішення ЄСПЛ від 6 липня 2010 року у справі «Neulinger and Shuruk v. Switzerland» останній перевіряє правильність застосування Гаазької конвенції 1980 року в розрізі дотримання національними судами положень двох статей Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: ст. 6 «Право на справедливий суд» і ст. 8 «Право на повагу до приватного і сімейного життя». Дослідження Гаазької конференції з міжнародного приватного права вказують на такі дві тенденції у практиці застосування Гаазької конвенції 1980 року: по-перше, все частіше загальним фоном міжнародного викрадення дітей стає домашнє насильство; по-друге, поступово у більшості Договірних держав зростає кількість рішень судів про відмову в поверненні дитини. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває питання про співвідношення відмови в поверненні дитини, зокрема відповідно до п. «b» ч. 1 ст. 13 Гаазької конвенції 1980 року, і втручання у право на повагу до сімейного життя, визначене ч. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Правову позицію щодо цього питання Юлія Черняк детально висвітила на прикладі постанови ВП ВС від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12 та постанові КЦС ВС від 4 жовтня 2024 року у справі № 334/5244/23 (про забезпечення повернення малолітньої дитини до Французької Республіки).

Насамкінець спікерка розповіла про роль IHNJ (Гаазької мережі суддівської взаємодопомоги) та наголосила на значенні медіації у врегулюванні міжнародних сімейних спорів.

Павло Пархоменко прочитав лекцію «Особливості судового розгляду справ про міжнародне викрадення дитини на основі Гаазької Конвенції 1980 року».

Лектор порушив питання щодо співвідношення Конвенції та інших міжнародних норм у сфері захисту прав дитини. Звернув увагу на практику ЄСПЛ, яка визначає, що Конвенція повинна застосовуватися відповідно до принципів міжнародного права, зокрема тих, що стосуються міжнародного захисту прав людини. Суд вказав, що позитивні зобов'язання, що ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосується Договірних держав у справі про возз'єднання батьків з його чи її дітьми, повинна тлумачитися з урахуванням Гаазької конвенції 1980 року та Конвенції про права дитини (п. 72 рішення у справі «Maire v. Portugal»).

Цей підхід охоплює комбіноване та гармонійне застосування міжнародних документів, зокрема в цьому випадку – Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Гаазької конвенції 1980 року, беручи до уваги її мету й наслідки для захисту прав дітей та батьків.

Такий розгляд міжнародно-правових положень не повинен призводити до конфлікту чи протиставлення різних міжнародних договорів за умови, що Суд може виконувати своє завдання в повному обсязі, а саме «забезпечити дотримання зобов’язань, прийнятих на себе Високими Договірними Сторонами» Конвенції, шляхом тлумачення та застосування положень Конвенції у спосіб, який робить її гарантії практичними та ефективними  (пункти 92, 94 рішення у справі «Х проти Латвії»).

Також Павло Пархоменко розповів про принцип «забезпечення якнайкращих інтересів дитини». Зазначив, що ЄСПЛ виробив дві умови, які необхідно враховувати при визначенні основних інтересів дитини в кожному конкретному випадку: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (п. 100 рішення у справі «Мамчур проти України»).

Суддя сказав, що дитина згідно з п. 1 ст. 3 Конвенції ООН про права дитини наділяється правом на те, щоб її найкращі інтереси оцінювалися і бралися до уваги як першочергове міркування при прийнятті щодо неї будь-яких дій або рішень як у державній, так і в приватній сферах. Лектор звернув увагу на постанову КЦС ВС від 4 серпня 2021 року у справі № 654/4307/19, в якій зроблено висновок про базові елементи, що підлягають врахуванню при оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини.

У постанові від 14 березня 2025 року у справі № 527/955/24 КЦС ВС зазначив, що підхід Комітету ООН з прав дитини може слугувати алгоритмом для оцінки та визначення якнайкращих інтересів дитини, за якими належить діяти в такому порядку: по-перше, з урахуванням конкретних обставин справи слід визначити, в чому полягають відповідні елементи оцінки найкращих інтересів, наповнити їх конкретним змістом і визначити значущість кожного з них у співвідношенні з іншими; по-друге, з цією метою необхідно дотримуватися правил, що забезпечують юридичні гарантії та належну реалізацію цього права.  

Лектор приділив увагу і питанню щодо підсудності справ з іноземним елементом. Він розглянув постанову Об’єднаної палати КЦС ВС від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19, у якій зроблено висновок,  що сам по собі факт проживання дитини за кордоном не впливає на вирішення судами України спору щодо визначення місця її проживання. А в постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 753/4392/23 КЦС ВС дійшов висновку про неврахування судами попередньої інстанції того, що на момент розгляду районним судом в Україні справи про відібрання дитини та повернення її за попереднім місцем проживання у провадженні Окружного сімейного суду Франкфурту-на-Майні перебувала справа про опіку над дитиною із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Тому позов у цій справі слід було залишити без розгляду згідно з п. 4 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, ч. 3 ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право».

Захід організувала Програма підтримки ОБСЄ для України спільно із Координаційним центром з надання правничої допомоги та Міністерством юстиції України.

Презентація Олени Білоконь – https://cutt.ly/Trj1LlDU .

Презентація Юлії Черняк – https://cutt.ly/vrj1zchr.

Презентація Павла Пархоменка – https://cutt.ly/2rj0wk8i.

Верховний Суд